Функції філософії.Філософія та наука.Соціальна роль філософії  

Функції філософії.Філософія та наука.Соціальна роль філософії

Серед основних функцій філософії виділяють:

§ світоглядна — філософія допомагає людині знайти й обґрунтувати свої життєві орієнтири, з'ясувати зміст і значення життєвих пріоритетів та цінностей;

§ пізнавальна — завдяки дослідженню загальних проблем пізнання філософія озброює людину орієнтирами в пізнавальній діяльності, критеріями та ознаками правильного руху на шляху до надійних, достовірних знань;

§ логічна — філософія сприяє формуванню культури людського мислення, виробленню критичної неупередженої позиції у міжіндивідуальних та соціально-культурних діалогах;

§ соціально-адаптивна — філософія допомагає зорієнтуватися у складних, строкатих, розмаїтих проявах суспільного життя і виробити власну соціальну позицію;

§ критична — проявляється в опозиції філософії до емпіричної дійсності, до світу повсякденної реальності, руйнуванні звичних стереотипів та забобонів, пошуку шляхів до більш вдосконаленого, людяного світу;

§ виховна — філософія прищеплює інтерес і смак до самовиховання, сприяє посиленню потягу людини до самовдосконалення, творчого підходу до життя, пошуку життєвих сенсів.

Філософія і наука тісно взаємопов'язані. З розвитком науки, як правило, відбувається прогрес філософії. Філософія і наука народжуються в рамках конкретних типів культури, взаємно впливають один на одного, вирішуючи при цьому кожна свої завдання і взаємодіючи в ході їх вирішення.Філософія намічає шляхи вирішення протиріч на стиках наук. Філософія виступає як розумовий інструмент, вона виробляє принципи, категорії, методи пізнання, які активно застосовуються в конкретних науках.

Соціальна цінність філософії полягає у тому,щоб допомогти людині ствердитися у світі не лише як свідомій,а й високоморальній,емоційно чуйній,розумній істоті.

В індивідуальному аспекті цінність філософії-у пробудженні творчого , конструктивного осмислення людиною самого себе,світу ,суспільної практики,суспільного поступу в майбутньому.

Давньокитайська філософія

Становлення філософської думки Стародавнього Китаю спостерігається вже у 7 столітті до н. е. Про це свідчать давньокитайські трактати: «Книга перемін» (І-цін), «Книга пісень» (Ші-цзін) та «Книга історії» (Шу-цін). В них проглядаються такі філософські проблеми: про єдність і різноманітність речей, про дію протилежних сил в єдиній субстанції, про природну закономірність, природність людської душі і свідомості.

Особливе місце у китайській філософії посідає вчення Лао-Цзи (VI століття до н. е.), центральна категорія його філософії — дао, всезагальний шлях, якого дотримуються всі явища і речі, їхнє джерело, першооснова. Лао-Цзи вважається засновником даосизму. Конфуцій (VI століття до н. е.) всю свою увагу зосередив на питаннях етики, в основу якої покладені принципи: 1) людяність ; 2) справедливість і обов'язок ; 3) ритуальність ; 4) знання ; 5) довіра Важливу роль у розвитку філософії Стародавнього Китаю відігравали школи Ян Чжу, Ван Чуна. У більшості філософських шкіл Китаю переважала практична філософія, тісно пов'язана з проблемами моралі, пізнання природи і соціального управління.

Філософія Давньої Індії

Зародки філософського мислення в Індії сягають глибокої давнини (2500—2000 роки до н. е.). Зміст цього мислення відображають Веди, Брахмани, Упанішади. Принципи, закладені у них, стали основою таких світоглядних систем як: брахманізм, буддизм, джайнізм, кришнаїзм.

Традиційно в історії індійської філософії виділяють кілька періодів. Це Ведичний період (1500-600 роки до н. е.), що охоплює епоху розселення індоарійських племен і поширення їх культури. Сюди належить і виникнення Вед, Брахманів і Упанішад. Другий період - Епічний (600-200 роки до н. е.) - створення філософських систем, названих «даршан». Третій період - створення сутр, канонічних творів, що викладали суть того чи іншого філософського вчення (починається з осмислення текстів Упанішад). Четвертий період - реформування класичної філософії Індії (XIX ст.). Сформульовані тоді ідеї створили теоретичні передумови сучасної індійської філософії.

Один з пам'ятників теоретичної думки Індії - веди (веди буквально - знання) складені мудрецями приблизно в середині І тисячоліття до н. е. Чотири збірники вед (Самхіти) містять гімни (мантри або сукти) і звертання до богів, давні міфи і перекази, правила молитов і жертвопринесень. У ведах відображені і перші філософські елементи пізнання природи і місця людини в навколишньому світі і природі.

9.Зародження античної філософії(мілецька школа,Геракліт,еліати)

Історія античної філософії охоплює понад тисячу років. У її розвитку виділяють три основні періоди.
Перший — період ранньогрецької філософії — охоплює епоху від виникнення філософського мислення на початку VI ст. до н.е. до часів Сократа (кінець V ст. до н.е).представники- Фалес, Анаксимен, Анаксимандр, Геракліт, Піфагор, Парменід, Зенон Елейський та ін.
Другий період -класичний.Представниками цього періоду є Сократ,Платон, Аристотель, Демокріт, а також послідовники Сократа.

Третій період історії античної філософії пов’язаний з епохою еллінізму і Римської імперії. Він починається приблизно з кінця IV ст. до н. е. і закінчується V—VI ст. н. е. представники-епікурейці (засновник Епікур), скептики (Пір-рон), стоїки (Цицерон, Сенека, Марк Аврелій, Епіктет).

Мілецька школа — (давньогрецька) філософська школа, заснована Фалесом у Мілеті, одному з міст Іонії, у першій половині VI ст. до н.е. Представлена Фалесом, Анаксимандром й Анаксименом.

Натурфілосо­фія стала першим філософським вченням Давньої Греції, в якому започаткувалася моральна проблематика.

У рамках натурфілософії були висунуті перші космологічні моделі світу, в яких Космос вважався жи­вим, універсальним зраз­ком, що породжував подібний до нього тип людського існу­вання . Вважаючи за першооснову одну з матерій — у Фалеса це вода, у Анаксимена — повітря, у Анаксимандра — невизначена матеріальна сутність — перші натурфілософи розглядали фізич­ні взаємодії різних речовин, не приділяючи уваги моральній стороні поведінки ок­ремої людини.

На думку Геракліта (близько 544—483 рр. до н. е.), усім править Доля (необхідність), з якою тісно пов'язаний Логос (закон). Останній існує об'єктивно, не є добрим чи злим у людському розумінні, і дотримання його є істинним і муд­рим. Усе пізнається через розум, а орієнтація на чуттєве від­даляє людину від Логосу.

Еле́йська шко́ла — давньогрецька філософська школа, що виникла в місті Елея на півдні Італії у 6-7 століттях до н. е. Головними її представниками були Ксенофан, Парменід, Зенон Елейський, Мелісс Самоський, Горгій.

Елейська школа вперше розрізнила мислення (і мислиме буття) та чуттєві дані, виділила буття як поняття про дійсність. Завдяки цьому вперше був здійснений поділ між поняттям і тим, що воно позначає, поняття стає окремим предметом дослідження. Елеати змогли сформулювати поняття єдності, єдиного буття як неперервного, незмінного, неподільного цілого, однаково присутнього в усіх елементах чуттєво даної дійсності.

10.Античний ідеалізм(Сократ,Платон,Арістотель)

Сократ(469 до н. е., Афіни — 399 до н. е., Афіни) — давньогрецький філософ.У центрі філософії Сократа — людина, але вона ним розглядається насамперед як моральна істота, тому філософія Сократа — це етичний антропологізм. Головним предметом бесід Сократа були питання етики — питання про те, як треба жити. Ставив у центр своєї філософії людину. Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши себе, свою душу, вчинки, і в цьому полягає основне завдання філософії.

Головним завданням філософії він вважав раціональне обґрунтування релігійно-морального світогляду. Вважав зайвим і неможливим вивчення природи і пояснення природних явищ. За Сократом, світ — творіння божества.Сократ вважає людину метою всього у світі. Він відкидає натурфілософію , протиставляє їй телеологію .

Платон ( 427 до н. е. — 347 або 348 до н. е.) — давньогрецький мислитель, поряд з Піфагором, Парменідом і Сократом основоположник європейської філософії; глава філософської школи, відомої як Академія Платона.

Платон будує свою філософську систему, створюючи три світи: світ речей, який постійно змінюється, світ ідей;— вічний та незмінний і, у проміжку між ними — математичні об'єкти.

Платон вважав, що, все у природі виникає й знищується — отже, не може бути дійсного знання, бо чуттєвий світ мінливий. Тому він висуває теорію «ідей» , які є граничним станом речей, пізнаваних лише за допомогою математичних об'єктів при прагненні отримання дійсного знання.

Платон був засновником того, що пізніше отримало назву ідеалізму. Його погляди сформульовані у міфі про печеру з «Держави». На погляд Платона справжні цінності буття утворюють особливий позафізичний світ — Гіперуранію. Цей світ складають безтілесні прообрази, зразки, проекти, ідеї, ейдоси речей, тварин, людей, чеснот та цінностей.

Аристо́тель (384 до н. е., Стагіра — 322 до н. е., Халкіда) — давньогрецький вчений-енциклопедист,філософ і логік, засновник класичної логіки.

Філософія у Аристотеля досить чітко виділяється із усієї сфери знання. Він розрізняє "першу" і "другу" філософії. Фізика для Аристотеля все ще філософія, але "друга". Предметом "першої" філософії є не природа, а те, що існує за нею. "Перша філософія, за Аристотелем, – наука "найбільш Божа" у подвійному розумінні: по-перше, володіє нею скоріше Бог, ніж людина; по-друге, її предметом є "божественні предмети". Тому Аристотель свою філософію називає теологією, вченням про Бога.

Однак Бог – це тільки "одне з начал". Тому філософія Аристотеля все-таки ширше теології. Вона вивчає взагалі "начала і причини всього існуючого, оскільки воно береться як існуюче". Філософія Аристотеля – спроба розібратися в існуючому, розкрити його структуру, знайти в ньому головне, визначити його по відношенню до неіснуючого.


9537330771753007.html
9537383076200604.html
    PR.RU™